Руслан Найда: Стейтмент скульптора
Доісторична скульптура прокидається в металі...
Усе своє життя я намагався вловити сутність вічної революції…
Найбільше в скульптурі мене цікавила ідея, рух. Боротьба об’єму з простором. Повітря має свою щільність, як і вода, дерево, камінь. Щоб створити скульптуру, потрібно «витіснити» повітря, примусити його поступитися місцем новому витвору… Чим не революція зусилля?! Спершу ти відвойовуєш простір своєї уяви (адже думка також має щільність), тоді руками і матеріалом уява починає боротьбу з простором повітряним, космічним.
Часто «викручую» анатомію – це також спосіб боротьби із навколишньою просторовою щільністю. Боротьба йде і з самим собою – тобто вічно дух бореться з тілом. Свого роду ланцюгова реакція: народжений уявою об’єкт (скульптура, скажімо фігура) відвойовує місце в матеріального простору, а дух, у свою чергу, – шукає своє місце у створеному тілом просторі. Саме тому в моїх творах розривається тіло – оболонка окресленого скульптурою простору. Духові там тісно! Його не задовольняють рамки і кордони матеріальної в’язниці! Йому тісно в тривимірності земного існування!
ДУХ ПРАГНЕ АБСОЛЮТНОЇ СВОБОДИ.
Коли композиція знайдена, підкреслюю кілька деталей – і у відлив. Минаю тривалий процес формування, виготовлення воскових моделей та інші фази. Найкоротший шлях матеріалізації задуму і робить його для мене вартісним. Справжній твір мистецтва відрізняє якість його духу – це моє глибоке переконання. І не має значення, скільки часу ти витратив, щоб донести дух до глядача. Дух творить форму і композицію, керує руками скульптора.
Пригадую, ще в шкільні роки батьки попросили мене зрізати стару шовковицю, яку все своє життя пам’ятав у саду. Коли ж дерево зрізали, з’явилося відчуття спорожнілості простору. Образ дерева вкарбувався у підсвідомість… А у просторі з’явилася ніби діра з контурами старої шовковиці. З окоренка я вирізьбив щось схоже на стародавнього ідола і вкопав його в землю… Це була моя перша особиста боротьба з простором! Ще тоді відчув, наскільки важко відвойовувати у незайманого простору місце для свого задуму, своєї ідеї-образу. Стовп-скульптура, вкопаний у землю, став своєрідним символом перемоги над вічністю «порожнього» місця. Можна тільки уявити, що мала відчувати первісна людина, яка вперше збудувала стіну!
Процес боротьби відчувається скрізь. Боротьба може проходити м’яко, гармонійно. А може й навпаки. Завжди відчував вичерпання енергії після створення скульптури… Ніби згораєш. Та сили швидко відновлюються.
Укопаний стовп (дерев’яний чи кам’яний), цей моноліт – він символ перемоги над вічним, непізнаним, космічним простором. Моноліт стає центром, організовує, робить навколишнє зрозумілішим для людини через вчинок творення. Хаос відступає, з’являється впевненість.
Скульптура для мене також центр, навколо якого організовується простір. Простір фізичний і духовний. А разом з тим і простір моїх думок та відчуттів. Якщо одинокий кам’яний моноліт на березі Дніпра чи курган посеред степу або самотній ідол-стовп є витворами монументальними, непорушними й вічними, то за допомогою кількох таких інсталяцій вже з’являється РУХ! Навколишній світ починає рухатись. Недаремно древні стверджували, що Всесвіт тримається на стовпах!
У своїй скульптурі за допомогою таких-от стовпів-об’ємів я змушую повітря, простір, спейс рухатись! А простір розворушує свідомість глядача. Проста фізика, але на межі з магією! Рух – це революція. Революція – це боротьба.
У деяких моїх композиціях повітря просто розриває об’єм форми, образу. Цю функцію виконує діра. Для мене діра у скульптурі, порожність у формі – це містична невидима сила, стисла енергія повітря, яке роздирає оболонку, ніби намагаючись вирватись із в’язниці щільної форми. А та, у свою чергу, противиться, не піддається, стримує деструкцію. Ось вам і революція – боротьба порожнечі та оболонки, їх боротьба і є для мене особистою знахідкою, відчуттям сили, міці, бунту!
Скульптурна композиція – це шлях, пошук виходу вільного, бунтівного духу. Сам дух у середині кожної людини, який мене цікавить, є субстанцією фізичною, що, скажімо, через особливо заряджену пісню, книгу, картину чи скульптуру спонукає до руху. Іноді досить лише однієї іскринки – і дух, що спокійно спав у ДНК людини століттями, знову спричинює рух, розкручується по спіралі й нарешті вибухає. Так сталося й зі мною, коли я в сімнадцять років почув поклик і став на шлях самоусвідомлення. Для мене це було національне самоусвідомлення після дитинства по військових частинах Казахстану й України.
Проте я не вважаю дух моїх творів суто національним. Найперше – він іде від бунтівної природи людини, яка живе і постійно перебуває в боротьбі чи в протистоянні. Людини нескореної, яка не є рабом – нічого й нікого, незалежно від будь-яких обставин, влади, країн і систем.
Свою скульптуру я сприймаю як чисту основу, базову форму і невтомний, непохитний пошук тої пластичної мови, яка існує для діалогу і стосунків скульптора з простором.
Одна з найцікавіших граней скульптури для мене – її вплив на наш внутрішній світ, на підсвідомість. Не зовнішня подібність, форма чи проліпленість… Тисячі років тому межі між скульптурою й архітектурою майже не існувало. Наших далеких попередників цікавила суть зображуваного і не мало великого значення, яким художнім засобом досягається мета. А мета завжди була – САКРАЛЬНІСТЬ.
Дивлячись на скульптуру, я відчуваю ерозію пластичної субстанції простором. І ця субстанція, розчинена в просторі (повітрі), повертається до мене (нас) динамічною потужною енергією. Відчувається психічна атмосфера, сформована творами, переживається особливий стан.
Я створюю скульптуру, ніби мандрую степом. Підійдіть до образу ближче, роздивіться його форму зверху донизу чи навпаки. У подорожі пластичними формами скульптурного простору легко заблукати, як можна заблукати в степу. Поміж байраків, долин, пагорбів, рівнин, струмків і вічномінливої фактури різнотрав’я…
Творчість моя спрямована в бік від натуралізму й персоніфікації об’єкта, в напрямку до фундаментальної і символічної форми й теми. Масивні камені-базальти – то п’єдестали, які підкреслюють вільний рух залізних скульптур і вириваються з вічного, непорушного каменю-землі до небес, вистрілюють у своєму русі по вертикалі догори, звільняючись від вічного кам’яного земного тяжіння.
Використовуючи камінь і залізо як матеріал для своїх скульптур, я підкреслюю зв’язок із минулим, де часу не існує, існує лише відчуття. А відчуття – єдина ознака часу для мене.
Залізні образи проростають із найдревнішого сакрального каменю, омитого течією Дніпра й овіяного вітрами тисячоліть. Сам камінь – він і є вже скульптура, як і мегаліти кромлехів, сторчма вкопані в землю по всьому світі з давніх-давен. Вони окреслюють сакральний простір. Під час ритуалів ці камені оживають у світлі місяця. Уночі форми візуально змінюються, ростуть, стають гнучкими й рухливими. Скульптури майже оживають, виходять із заціпеніння, стають живими!
Саме такою я бачу свою завершену пластику – динамічні, рухливі образи на живому камені-п’єдесталі. Або застиглі у вічності (як у бурштині!) фігури на такому ж вічному базальті… Базальт – це застигла лава, яка таїть у собі пам’ять про бунтівний спалах вогняної стихії, що пропекла землю і злами земної кори із самих глибин.
Базальт – свідок пульсуючого ядра-серця Землі-Матері. Це камінь, народжений вогнем, пристрастю Землі… Залізо – також дитинча її вогню… Вони споріднені на глибинному рівні. Базальт і залізо – сполуки однієї стихії, тільки перший народжений самою Землею, а другий – людиною.
Моя творчість наповнена символічними вічними, епічними образами Великого Степу – першопредок-деміург, воїни і войовниці, піші й кінні, степовий світ амазонок і кімерійсько-сарматських Богинь. Міфологічні фігури напружено вживляються в простір, виростають із найдревнішого сакрального кромлеха-кола.
Я шукаю в своїх творах дух героїв і першопрохідців, шукаю образи у глибинних непізнаних пластах історії. Ось «Амазонка на коні» – тварину буквально розриває діра-повітря. Ноги, шия, хребет – вигнуті й викручені. Кінь, ніби на межі своїх фізичних можливостей. Його вершниця – амазонка з луком у руці – спокійно тримає невидимий повід. Кінь їй підконтрольний. Вона – незламна, впевнена, сильна й вільна.
У «Войовниці зі списами» чи «Богині Долі» – характерна деструкція форми. Анатомічні частини – то є, то зникають, іноді ламаються, спонукаючи глядача домислювати образ самостійно. Об’єм у цих скульптурах ніби плавиться, розчиняється у просторі, як марево степу.
Мої герої потребують контакту з землею, із сакральним каменем, водночас – вони ніби у Вирії, у повітрі, в чарівному власному вимірі. Вони вільно почуваються у просторі, впевнено займають своє місце. Межа, максимальність, остання мить, момент найбільшої напруги, затишшя перед бурею, перед бунтом, секунда спокою за якою йде вибух – усе це передає ДУХ, який я відчуваю в історії. З іншого боку, це холодна, непорушна, бурштинова статичність самої історії. Вона ледь видимо окреслює й ледь чутно торкає вічність.
Якщо мої роботи не залишили глядача байдужим, якщо глядач відчув енергію, наповнення, у нього починає бунтувати дух – моя особиста мета досягнута. Знайдена ще одна стежка до старого уявного кургану, де вічно проявлятиметься присутність тої чи іншої сакральної скульптури Великого Степу.